КОНВАЛІЯ
Росла в гаю конвалія
Під дубом високим,
Захищалась від негоди
Під віттям широким.
Та недовго навтішалась
Конвалія біла, —
І їй рука чоловіча
Віку вкоротила.
Он понесли конвалію
У високу залу,
Понесла її з собою
Панночка до балу.
Ой на балі веселая
Музиченька грає,
Конвалії та музика
Бідне серце крає:
То ж панночка в веселому
Вальсі закрутилась,
А в конвалії головка
Пов’яла, схилилась.
Промовила конвалія:
“Прощай, гаю милий!
І ти, дубе мій високий,
Друже мій єдиний!”
Ta й замовкла. Байдужою
Панночка рукою
Тую квіточку зів’ялу
Кинула додолу.
Може, й тобі, моя панно,
Колись доведеться
Згадать тую конвалію,
Як щастя минеться.
Недовго й ти, моя панно,
Будеш утішатись
Та по балах у веселих
Таночках звиватись.
Може, колись оцей милий,
Що так любить дуже,
Тебе, квіточку зів’ялу,
Залишить байдуже!..
В’ЯЗЕНЬ
Сидить в темниці в’язень самотний
І скрізь блукає поглядом, смутний:
То по закуренім низькім склепінню,
То по стіні, по брудному камінню.
Над головою в нього розпустила
Нудьга свої широкі сиві крила.
А думка рветься в той широкий світ,
Його вкрива тепер весняний цвіт…
“Забудь той світ! міцна твоя темниця!”
І думка пада, мов підбита птиця.
Не плаче бідний в’язень, не ридає,
Сумний, понурий, край вікна сідає,
Перед вікном широка бита путь,
По ній чужі байдужі люди йдуть.
Хто йде, хто їде — на темницю гляне.
Холодний погляд!.. Ох, як серце в’яне!
В темниці тут жива душа конає,
Ніхто про те не думає, не дбає…
Дорогою йде жінка молода.
Яка ж сумна, убога та бліда!
І на руках несе малу дитину,
Обгорнену в подерту сірячину.
Яка ж вродлива, гарна, мов картина.
Та безталанна вбогая дитина!
Побачив в’язень пару ту й зрадів
А тільки вид йому як сніг збілів.
Ox, ce ж його дружина молодая!
Ох, се ж його дитинонька малая!
“Здоров був, любий!” — жінка говорила,
А в голосі її сльоза бриніла.
Але весела й жвавенька була
І щебетала дівчинка мала:
“Ку-ку, ку-ку! а де ти? тут, татусю?
Візьми на руці, поцілуй Марусю!”
Здавалось, певне, бідному дитяті,
Що татко жартами сховавсь за грати.
А татко ручку доні цілував
І гіркими сльозами обливав.
“Ох, ти ж моє дитя кохане, рідне!..”
А жінка мовила: “Радіє, бідне-
Мале, — його ще лихо не діймає;
Вже другий день, як хліба в нас немає.
В неділю ще за той нещасний хліб
Останнюю худобу жид загріб,
Продав за довг остатнюю корову…”
І сльози жінці перебили мову;
До каменя холодного припала
І гірко, розпачливо заридала.
Мала дитина почала квилить
І стиха їсти в матері просить.
“Прощай!” — промовила понуро мила,
Дитину до віконця підсадила.
Татусь, цілуючи свою дитинку,
Невільничого хліба дав скоринку…
Він погляд свій услід їм посилав.
Ви і тепер не плакав, не ридав,
На очах в його сльози не блищали,
Вони на серце каменем упали.
І в’язень руки заломив з журбою:
“Навіщо ми побралися з тобою!..”
СПІВЕЦЬ
Пишно займались багрянії зорі
Колись навесні,
Любо лилися в пташиному хорі
Пісні голосні;
Грала промінням, ясним самоцвітом
Порання роса,
І усміхалась весняним привітом
Натури краса.
Гордо палала троянда розкішна,
Найкраща з квіток, —
Барвою й пахом вродливиця пишна
Красила садок.
А соловейко троянді вродливій
Так любо співав,
Голосом дивним співець чарівливий
Садки розвивав;
Слав до вечірньої зорі прощання.
Що гасла вгорі,
Ще ж голосніше співав на вітання
Поранній зорі…
Вже пролетів, немов пташка зальотна,
Весняний той час, —
Осінь холодная, осінь вільготна
Панує у нас.
Тихо спускається нічка осіння, —
Година сумна;
Місяць холоднеє кида проміння;
Здалека луна
Пугача віщого крик — гук єдиний.
Діброва німа.
Де ж соловейко? де ж спів солов’їний?
Ох, де ж він? Нема!
В вирій полинув, де вічная весна,
Натхненний співець.
Вічно красує там рожа чудесна,
Там теплий вітрець;
Глухо і смутно кругом на просторі,
Мій гаю сумний!
Кинув співець тебе в тузі та в горі,
Тебе й край рідний.
Тиша така тепер всюди панує.
Лиш в листі сухім
Вітер зітха, мов дріада сумує,
Із жалем глухим.
Чом я не маю огнистого слова,
Палкого, чому?
Може б, та щира, гарячая мова
Зломила зиму!
І розлягалась би завжди по гаю
Ясна-голосна
Пісня, й розквітла б у рідному краю
Новая весна.
Та хоч би й крила мені солов’їні,
І воля своя, —
Я б не лишила тебе в самотині,
Країно моя!
CONTRA SPEM SPERO1!
Гетьте, думи, ви хмари осінні!
Тож тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні,
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть, і настане
Ще я для мене весела весна.
Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать,
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну,
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Я не дам свому серденьку спати,
Хоч кругом буде тьма та нудьга,
Хоч я буду сама почувати,
Що на груди вже смерть наляга.
Смерть наляже на груди важенько,
Сніг застеле сувора імла,
Але дуже заб'ється серденько, –
Може, лютую смерть подола.
Так, я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити буду! Геть думи сумні!
2 травня 1890 р.
_____________________________
1 Без надії сподіваюсь (лат.)
ДО МОГО ФОРТЕПІАНО
Елегія
Мій давній друже! мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки веселі і сумні.
То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!
Картина повстає: зібравсь гурточок,
Провадить речі, і співа, й гука,
На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок
Чиясь весела виграва рука.
Та хто се плаче там, в другій хатині?
Чиє ридання стримане, тяжке?..
Несила тугу крить такій малій дитині,
Здавило серце почуття гірке.
Чого я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було…
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізна, йшло!
Коли я смуток свій на струни клала,
З’являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легкий рій.
Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою…
Прощай же, давній, любий друже мій!
[15 марта 90 p.]
"Коли втомлюся я життям щоденним..."
* * *
Коли втомлюся я життям щоденним,
Щоденним лихом, що навколо бачу,
Тоді я думку шлю в світи далекі,
Блукає погляд мій в країні мрії.
Що бачу я в далекому просторі?
Прийдешність бачу я, віки потомні.
Мені ввижається, як в тихім, ріднім колі
Старий дідусь навча своїх онуків,
Про давнину справдешні байки править,
Про те, що діялось на нашім світі.
Родинне коло діда оточило,
Сини та дочки, молоді онуки;
Одні уважно, пильно вислухають,
У других тиха мрія в очах сяє.
Онук щонаймолодший сів близенько
Край діда і слідкує його рухи
Палким, уважним поглядом блискучим.
Дідусь мовляє тихо, урочисто:
“Щасливі, дітки, ви, що народились
В лагідний час, в безпечную годину!
Ви слухаєте, мов страшную казку,
Сю розповідь про давні дикі часи.
Так, дітки! світ наш красний, вільний
Темницею здавався давнім людям;
Та й справді, світ сей був тоді темниця:
В кормигу запрягав народ народа,
На вільне слово ковано кайдани.
Півроду людського не звано людьми,
Затято йшов війною брат на брата.
Ви знаєте, що звалося війною?
Тоді війною звали братовбійство
Бо ім’я правди, волі, віри, честі,
А кроволиття звалося геройством;
Убожеством там звали смерть голодну,
Багатством — награбовані маєтки,
Простотою — темноту безпросвітну,
Ученістю — непевнеє блукання,
Бездушну помсту звано правосуддям,
А самоволю деспотичну — правом.
Всім гордим-пишним честь була і слава.
Зневаженим-ображеним погорда.
Загинув би напевно люд нещасний.
Якби погасла та маленька іскра
Любові братньої, що поміж людьми
У деяких серцях горіла тихо.
Та іскра тиха тліла, не вгасала,
І розгорілася багаттям ясним,
І освітила темную темноту, —
На нашім світі влада світла стала!..
Се розповідали мені старії люди,
Не за моєї пам’яті було те”.
Так говорив дідусь. Онук найменший,
Підвівши чоло, ясно подивився.
Уста тремтіли усміхом утішним.
“Дідусю, ти страшні казав нам байки,
Я радий, що не бачив лихоліття!”
[10 липня 1890]
МІЙ ШЛЯХ
На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрічався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вітала:
“Самій недовго збитися з путі,
Та трудно з неї збитись у гурті”.
Я йду шляхом, пісні свої співаю;
Та не шукайте в них пророчої науки, —
Ні, голосу я гучного не маю!
Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, —
Скажу я: “Разом плачмо, брате мій!”
З його плачем я спів з’єднаю свій,
Бо не такі вже гіркі сльози — спільні.
Коли ж на довгому шляху прийдеться
Мені почути співи гучні, вільні, —
В моїй душі для них луна знайдеться.
Сховаю я тоді журбу свою
І пісні вільної жалем не отрую.
Коли я погляд свій на небо звожу, —
Нових зірок на йому не шукаю,
Я там братерство, рівність, волю гожу
Крізь чорні хмари вгледіти бажаю, —
Тих три величні золоті зорі,
Що людям сяють безліч літ вгорі…
Чи тільки терни на шляху знайду,
Чи стріну, може, де і квіт барвистий?
Чи до мети я певної дійду,
Чи без пори скінчу свій шлях тернистий?
Бажаю так скінчити я свій шлях,
Як починала: з співом на устах!
22 мая 1890
СІМ СТРУН
Цикл
Посвята Михайлові Драгоманову
DO
Гімн. Crave1
До тебе, Україно, наша бездольнаю мати
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється.
По світі широкому буде та пісня літати,
А з нею надія кохана
Скрізь буде літати, по світі між людьми питати,
Де схована доля незнана?
І, може, зустрінеться пісня моя самотная
У світі в пташками-піснями,
То швидко полине тоді тая гучнаю зграя
Далеко шляхами-тернами.
Полине за синєє море, полине за гори,
Літатиме в чистому полю,
Здійметься високо-високо в небесні простори
І, може, спітки тую долю.
І, може, тоді завітає та доля жадана
До нашої рідної хати,
До тебе, моя ти Україно мила, кохана,
Моя безталанная мати!
______________________
1 Урочисто (італ.)
RE
Пісня. Brioso2
Реве-гуде негодонька,
Негодоньки не боюся,
Хоч на мене пригодонька,
Та я нею не журюся.
Гей ви, грізні, чорні хмари!
Я на вас збираю чари,
Чарівну добуду зброю
І пісні свої узброю.
Дощі ваші дрібненькії
Обернуться в перли дрібні,
Поломляться ясненькії
Блискавиці ваші срібні.
Я ж пущу свою пригоду
Геть на тую бистру воду,
Я розвію свою тугу
Вільним співом в темнім лугу.
Реве-гуде негодонька,
Негодоньки не боюся,
Хоч на мене пригодонька,
Та я нею не журюся.
_______________________
2 Весело (італ.)
MI
Колискова. Arpeggio3
Місяць ясненький
Промінь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти, малесенький,
Пізній бо час.
Любо ти спатимеш,
Поки не знатимеш,
Що то печаль;
Хутко прийматимеш
Лихо та жаль.
Тяжка годинонько!
Гірка хвилинонько!
Лихо не спить...
Леле, дитинонько!
Жить — сльози лить.
Сором хилитися,
Долі коритися;
Час твій прийде
З долею битися, —
Сон пропаде…
Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас…
Спи ж ти, малесенький,
Поки є час!
________________
3 Тут: акорди на арфі (італ.)
FA
Сонет
Фантазіє! Ти — сило чарівна,
Що збудувала світ в порожньому просторі,
Вложила почуття в байдужий промінь зорі,
Збудила мертвих з вічного їх сна,
Мету вказала буйній хвилі в морі, —
До тебе обертаюсь я сумна:
Скажи мені, фантазіє дивна,
Як помогти в безмірнім людськім горі?
Як світ новий з старого збудувати?
Як научить байдужих почувати?
Як розбудити розум, що заснув?
Як час вернуть, що марне проминув?
Як певную мету вказати розпачливим?
Фантазіє! Порадь, як жити нещасливим!
SOL
Rondeau5
Соловейковий спів навесні
Ллється в гаю, в зеленім розмаю,
Та пісень тих я чуть не здолаю,
І весняні квітки запашні
Не для мене розквітли у гаю, —
Я не бачу весняного раю;
Тії співи та квіти ясні,
Наче казку дивну, пригадаю —
У сні!..
Вільні співи, гучні, голосні
В ріднім краю я чути бажаю, —
Чую скрізь голосіння сумні!
Ох, невже в тобі рідний мій краю,
Тільки й чуються вільні пісні —
У сні?
________________
5 Рондо (італ.)
LA
Nocturno6
Лагідні веснянії ночі зористі!
Куди ви од нас полинули?
Пісні соловейкові дзвінко-сріблисті!
Невже ви замовкли, минули?
О ні, ще не час! ще бо ми не дізнали
Всіх див чарівливої ночі,
Та ще бо лунають, як перше лунали,
Веснянки чудові дівочі.
Ще маревом легким над нами витає
Блакитна весняная мрія,
А в серці розкішно цвіте-процвітає
Злотистая квітка-надія.
На крилах фантазії думки літають
В країну таємної носі,
Там промінням грають, там любо так сяють
Лагідні веснянії очі.
Там яснії зорі і тихії квіти
Єднаються в дивній розмові,
Там стиха шепочуть зеленії віти,
Там гімни лунають любові.
І квіти, і зорі, й зеленії віти
Провадять розмови кохані
Про вічную силу весни на сім світі,
Про чари потужні весняні.
________________
6 Ноктюрн (італ.)
SI
Settina7
Сім струн я торкаю, струна по струні,
Нехай мої струни лунають,
Нехай мої співи лунають
По рідній коханій моїй стороні.
І, може, де кобза найдеться,
Що гучно на струни озветься,
На струни, на співи мої негучні.
І, може, заграє та кобза вільніше,
Ніж тихії струни мої.
І вільнії гуки її
Знайдуть послухання у світі пильніше;
І буде та кобза — гучна,
Та тільки не може вона
Лунати від струн моїх тихих щиріше.
_________________
7 Назва строфи на сім рядків (італ.)
[1890]
ДОСВІТНІ ВОГНІ
Ніч темна людей всіх потомлених скрила
Під чорні, широкії крила
Погасли вечірні огні.
Усі спочивають у сні.
Всіх владарка ніч покорила.
Хто спить, хто не спить, — покорись темній силі!
Щасливий, хто сни має милі!
Від мене сон милий тіка…
Навколо темнота тяжка,
Навколо все спить, як в могилі.
Привиддя лихі мені душу гнітили,
Повстати ж не мала я сили…
Зненацька проміння ясне
Од сну пробудило мене, —
Досвітні вогні засвітили!
Досвітні огні переможні, урочі,
Прорізали темряву ночі,
Ще сонячні промені сплять, —
Досвітні огні вже горять.
То світять їх люди робочі.
Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли, —
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.
(1892)
ХВИЛИНА РОЗПАЧУ
О горе тим, що вроджені в темниці!
Що глянули на світ в тюремнеє вікно.
Тюрма — се коло злої чарівниці,
Ніколи не розіб’ється воно.
О горе тим очам, що звикли бачить зроду
Каміння сіре, вогкий мур цвілий!
Їм сірим здасться все, як небо у негоду,
І світ, немов тюремний двір малий.
О горе тим рукам, що звикли у неволі
Носитькайдани ржаві та важкі,
На волю вирвуться, і там бридкі мозолі
Їм нагадають, хто вони такі.
О горе тим, що мають душу чесну!
Коли вони ще вірять у богів,
Благати мусять силу ту небесну:
“Пошли нам, боже, чесних ворогів!”
О горе нам усім! Хай гине честь, сумління,
Аби упала ся тюремная стіна!
Нехай вона впаде, і зрушене каміння
Покриє нас і наші імена!
16/IX 1896
"Слово, чому ти не твердая криця..."
* * *
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так гостро іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб’єш...
Вигострю, виточу зброю іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її почеплю при стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.
Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.
Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою...
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!
25/XI 1896
МРIЇ
У дитячi любi роки,
Коли так душа бажала
Надзвичайного, дивного,
Я любила вiк лицарства.
Тiльки дивно, що не принци,
Таємницею укритi,
Не вродливi королiвни
Розум мiй очарували.
Я дивилась на малюнках
Не на гордих переможцiв,
Що, сперечника зваливши,
Промовляють люто: "Здайся!"
Погляд мiй спускався нижче,
На того, хто, розпростертий,
До землi прибитий списом,
Говорив: "Убий, не здамся!"
Не здававсь менi величним
Той завзятий, пишний лицар,
Що красуню непокiрну
Взяв оружною рукою.
Тiльки серце чарувала
Бранки смiлива вiдповiдь:
"Ти мене убити можеш,
Aле жити не примусиш!"
Роки любiї, дитячi,
Як веснянi води, зникли,
Але гомiн вод весняних
Не забудеться нiколи.
Вiн, було, менi лунає
У безсоннi довгi ночi
I єднається так дивно
З вiзерунками гарячки:
Мрiє стеля надо мною,
Мов готичнее склепiння,
А гiлки квiток сплелися
На вiкнi, неначе грати.
Од вiкна до мене в хату
Червонясте свiтло впало, —
Чи то вуличнее свiтло,
Чи то полиски пожежi?
Що се так шумить невпинно?
Навiсний, безладний гомiн!
Чи в кровi гарячка грає,
Чи вiйна лютує в мiстi?
Чи се лютий бiль у мене
Тихий стогiн вириває.
Чи то стогне бранець-лицар,
Знемагаючи на рани:
"Хто живий у сьому замку?
Хто тут має серце в грудях?
Другом будь, зiйди на вежу,
Подивись на бойовисько!
Подивись на бойовисько,
Хто кого перемагає?
Чи над лавами ще в'ється
Корогва хрещата наша?
Коли нi, — зiрву завої!
Хай джерелом кров поллється,
Будь проклята кров ледача,
Не за рiдний край пролита!
Нi, я чую наше гасло
Ось воно все голоснiше…
Зав'яжiть тiснiше рани,
Шкода кров губити марне!.."
Так дитячi мрiї грали
Мiж примарами гарячки.
А тепер? — гарячка зникла,
Але мрiї не зникають.
I не раз менi здається,
Що сиджу я у полонi
I закута у кайдани
Невидимою рукою,
Що в руцi у мене зброя
Неполамана зосталась,
Та порушити рукою
Не дають менi кайдани.
Глухо так навколо, тихо,
Не шумить гарячка в жилах,
Не вчуваеться здалека
Дикий гомiн з бойовиська.
Так i хочеться гукнути,
Наче лицар мрiй дитячиx:
"Хто живий? Зiйди на вежу,
Подивися наоколо!
Подивись, чи в полi видко
Нашу чесну короговку?
Коли нi, не хочу жити,
Хай менi вiдкриють жили,
Хай джерелом кров поллється,
Згину я вiд згуби кровi.
Будь проклята кров ледача,
Не за чесний стяг пролита!.."
Ялта, 18. ХI. 1897
ЗИМОВА НIЧ НА ЧУЖИНI
— Розваж мене, Музо, моя ти порадо!
Так важко в сей вечiр на серцi менi!
Де ж ти забарилась? Колись ти так радо
Летiла на поклик мiй в кращiї днi.
М у з а
Дарма нарiкати! Не я забарилась,
Я часто край тебе стояла, ждучи
Твого привiтання, але ти журилась
Самотно, мовчазнiї сльози ллючи.
— O Музо, не згадуй ту люту годину,
Журби не буди, бо вона сторожка,
Мов хижая птиця, — засне на хвилину,
I зо сну її кожний шелест ляка.
Настрiй свою лiру гучну невидиму,
Струна струнi стиха нехай промовля,
I вслiд за тобою я голос вестиму,
А думка хай вiльно по свiтi гуля.
М у з а
Спiвай же за мною
Про те, як весною
Усе вiдживається знов,
Про квiтки веснянi
I речi коханi,
Про першу весняну любов.
— Нi, Музо, ся пiсня незграйно лунає,
Чомусь я на голос її не зведу,
Мiй голос журливеє щось починає,
A струни твої на веселiм ладу.
Лишiмо сю пiсню…
М у з а
Утнімо другої,
Поки не розстроївся лад!
"Пiдкiвки iскристi!
Дiвки танцюристi!
Гей, пари, ставайте всi в ряд!.."
— Ми, Музо, не щиро сю пiсню спiвали,
Менi вона завжди чужая була, —
В той час, як навколо усi танцювали,
Я тiльки таємнiї сльози лила.
M у з а
Нема нам з тобою
Веселого строю,
Судились нaм iншi пiснi.
Спiваймо поважно
Про те, як одважно
Герой умира на вiйнi.
Вiн рад серед бою
Лягти головою,
Аби не впустить корогви,
Вiн чесно поляже,
Товаришам скаже:
"Я вдержав, держiть тепер ви!"
— Ой Музо! ся пiсня двусiчна, мов зброя,
I будить одвагу, й жалю завдає:
Ти згадуєш в пiснi погибель героя,
Я згадую в думцi безсилля моє.
Поки я недужа, не клич до вiдваги,
В заржавiлих пiхвах меча не воруш.
Менi тепер сумно, я прагну розваги,
Прошу тебе, свiжої рани не руш!
М у з а
Химернi ви, люди! серця вашi хорi
Вiд всього займаються жалем страшним.
Згадай, як колись ти на яснiї зорi
Зо мною дивилась пiд небом рiдним.
Чи в сiй сторонi закривають так щiльно
Небесну красу кипариси сумнi,
Що пiсня твоя не лiтає так вiльно
До самого неба, як в давнi днi?
Невже отсих гiр золота верховина
Для тебе сумна, мов тюремна стiна?
Замовкни ж ти, пiсне моя лебедина,
Бо хутко порветься остання струна!..
— Стiй, Музо, ображена, горда богине!
Даремне твiй спiв безнадiйно луна.
Скорiш мое серце раптово загине,
Нiж в тебе порветься остання струна!..
Згадай, як у лiтнiї ночi безхмарнi
Крiзь тi кипариси свiтили зiрки, —
Були нашi мрії хоч смутнi, та гарнi,
Немов у жалобi вродливi жiнки.
Нехай же тепер тумани непрозорi
Вкривають i небо, i серце моє, —
В пiснях наших завжди сiятимуть зорi,
Вони там лишили промiння своє.
Згадай, як ми спiвом стрiвали свiтання:
Мiнилася ясна зоря, мов рубiн,
Шарiлося море вiд сонця вiтання,
По той бiк затоки лунав тихий дзвiн.
Нехай тепер щастя зайшло, як i сонце,
Марою насунулась нiч дощова,
А завтра знов сонце загляне в вiконце
I збуджене серце моє заспiва.
Згадай, як удень ми стояли з тобою
На скелi гарячiй, на кручi стрiмкiй,
Я вчилася пiснi в морського прибою,
А ти прислухалась, який в нього стрiй.
Нехай я отруєна злою журбою,
Та в пiснi на всяку отруту є лiк;
Чи слухали пiсню морського прибою, —
Хто чув її раз, не забуде повiк.
Згадай, як захiд у вогнистiї шати
Верхiв'я гори одягав крем'янi, —
Палали в гущавинi квiти гранати,
А в серцi мойому палали пiснi.
Нехай мої спiви й садочки квiтчатi
Заснули, окованi сном зимовим, —
Весною й пiснi, i квiтки на гранатi
Вогнем загоряться новим!
Ялта, 29 грудня, 1897
ВЕСНА ЗИМОВA
Тихо i тепло, так наче i справдi весна.
Небо неначе спалахує часом вiд мiсяця ясного свiтла,
Мiняться бiлi хмаринки то срiблом, то злотом.
Ледве на мiсяць наплине прозорая хмара,
Коло на нiй засiяє, мов одсвiт далекий веселки.
Зорi мiж дрiбними хмарками наче таночки заводять.
Снiг на верхів'ї узгiр'я блищить так яскраво,
Що видяеться не раз, мов займаються раптом вогні вартовi.
Матовим срiблом бiлiють дахи на будинках,
Тіні рiзкi вирiзняють балкони, тонкi балюстради,
А кипариси мiж ними здаються високими вежами замків
Листя широке магнолiй, важке, нерухоме,
Кованим срiблом здається;
Тiнь фантастична латанiй лягла на блискучий помiст мармуровий.
Лаври стоять зачарованi, жоден листок не тремтить.
Тихо в садку, тихо в мiстi, бо пiзня година.
Вже й на горi, у будинках вогнів небагато лишилось
Злотом червоним горiти. Скрiзь тихо,
Тiльки потiк невидимий гiрський, як млиновеє коло, шумить,
Пiсня часами озветься десь, ледве лунає…
Часом на вулицi люди проходять безгучно, мов тіні,
Море далеко лелiє так нiжно, як мрiя.
Легкi тумани серпанками соннi долини вкривають.
Тихо i тепло… I сон не бере, i робота не йде.
Я походжаю по свому балконi, що довгий, високий,
Мов корабельний чердак. Видко звiдти всi гори,
Хiба широкий намет i далекеє море,
Звiдти легше й думкам розлiтатись по всiх українах…
Довго я так походжала, а мрії та думи снувялись,
Мов на коловротi прядиво тонке; порветься та й знову прядеться.
Часто лiтали думки мої в сторону рiдну, —
Снiгом повита, закована льодом, лежить вона ген за горами.
Iншiї гори згадались менi, вулицi iншi й будинки,
Тiльки той самий ясний мiсяченько освiчує їх в сю хвилину.
Хто там спить? хто не спить? в кого в вiкнi видко свiтло?..
Раптом чогось я згадала велику, сувору будову,
Брами з важкими замками, сторожу й високу ограду,
А за оградою — вас, мiй товаришу, в клiтцi тюремнiй.
Що, коли ви не спите в сю хвилину?
Що, коли мiсяць крiзь грати освiчує стiни порожнi
Свiтлом холодним i жаским? Ви, може, в вiкно подивились,
Може, вам видко при мiсяцi мiсто, i вулицi, й гори…
Сон не бере, i робота не йде, нiч така ясна i — довга…
Раптом зiйшла я з балкона i дверi засунула мiцно.
Тяжко чогось менi стало в тому чарiвному садочку,
Зорi чогось затремтiли, i небо стемнiло,
Може, туман застелив, може, погляд у мене змiнився.
Ялта, 1898
"Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти..."
* * *
Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так міцно, щільно, і закрить од світа,
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш мов руїна, листом вкрита, —
Плющ їй дає життя, він обіймає,
Боронить від негоди стіну голу,
Але й руїна стало так тримає
Товариша, аби не впав додолу.
Їм добре так удвох, — як нам з тобою, —
А прийде час розсипатись руїні, —
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?
Хіба на те, аби валятись долі
Пораненим, пошарпаним, без сили
Чи з розпачу повитись на тополі
І статися для неї гірш могили?
1900
КОРОЛІВНА " — Королівно, ясна панно..."
***
— Королівно, ясна панно,
ви себе навік забули!
Що з'єднало вас зо мною,
вбогим лицарем без спадку?
— Мій лицарю, любий пане,
се мені гірка образа, —
я ж не звикла продавати
свого серця за червінці!
— Королівно, ясна панно,
стану вашому належить
багряниця і корона,
а не ся буденна одіж.
— Мій лицарю, любий пане,
та невже я вам миліша
в багряниці та короні,
ніж у простих темних шатах?
— Королівно, ясна панно,
я зовсім безславний лицар,
бо від зрадницької зброї
умираю вдома, в ліжку.
— Мій лицарю, любий пане,
хай впаде за зраду сором,
слави ж маєте доволі:
ви обранець королівни.
— Королівно, ясна панно,
чує серце, що загину, —
хто ж вас буде боронити
від неслави, поговору?
— Мій лицарю, любий пане,
не боюсь я поговору, —
все чиню по власній волі,
бо на те я королівна.
— Королівно, ясна панно,
тяжко буде вам дивитись,
як мене ховати будуть
простим звичаєм, непишно.
— Ой лицарю, любий пане!
Не вражайте мого серця!
Що мені по всіх пишнотах,
як би мала вас ховати?
— Королівно, ясна панно,
заклинаю вас коханням,
майте гідність і в жалобі,
як належить королівні.
— Мій лицарю, любий пане,
нащо сі страшні закляття?
Се ж найгірше в світі лихо —
непрозора, горда туга…
***
У сільській убогій церкві
грають Requiem органи,
хор голосить Miserere,
люд зітхає De profundis.
В домовині труп лицарський,
біля нього королівна
стала тихо та поважно,
мов до шлюбу наречена.
Не тремтить серпанок чорний,
що вкрива її обличчя,
і горить спокійним світлом
у руці воскова свічка.
По кутах дівчата плачуть,
а в юрбі йдуть поговори:
„Он ота його кохала…“
„Он ота вінка втеряла…“
„Он ота босоніж бігла
і ловила за стремена…“
„Хто ж ота, що стала поруч
коло гробу?“ — „Королівна“.
***
У палаті королівській
темний смуток і тривога
серед челяді двірської, —
щось король сьогодні гнівний:
очі мечуть стріли гострі,
гучно брязкають остроги,
руки стиснулися міцно
на хресті злотистим шпаги.
На порозі паж маленький
став наляканий, несмілий
і промовив ледве чутно:
„Ясна панна там чекає…“
Твердим голосом відмовив
гнівний владар: „Що ж, хай прийде,
хай почує привселюдно
від отця свого прокляття“.
Ще не встиг король скінчити
слів безжалісних, недобрих,
як в юрмі загомоніло:
„Гей, дорогу королівні!“
Поміж лицарів блискучих,
поміж дам препишно вбраних
королівна йде поволі
у буденних чорних шатах,
без серпанку й покривала,
з непокритою косою;
не спуска очей журливих,
не схиля блідого чола.
Затаїло дух лицарство,
пишні дами всі поблідли,
ждуть, мов грому серед бурі,
королівського прокляття.
Але що се? тихо й смутно
забринів старечий голос:
„Ти прийшла, кохана доню?
Сядь, спочинь, моя дитино…“
Ледве вчула королівна
ту лагідну тиху мову,
затремтіла вся і впала,
мов росиночка, додолу.
Мов росинка, що, холодна
та бліда, трималась довго,
цілу ніч на верховітті,
поки сонце не пригріло…
У палати королівські
загостили жаль і туга, —
се були найвищі гості,
та прийшли без етикетки.
20/VI 1901, Кімполунг
"Темна хмара, а веселка ясна..."
* * *
Темна хмара, а веселка ясна.
Що ти робиш, дівчино нещасна?
Ореш тугу, сієш на ній смуток.
Схаменися, який з того скуток!
То ж не зійде рута
На твоїй ріллі,
А зійде отрута,
Жалі не малі.
Хай би туга облогом лежала,
А ти б собі пшениченьку жала.
А в пшениці то мак, то волошки
Закрасили б роботоньку трошки.
Ой хто займе постать,
Жни, не обжинайсь,
Як надійде хмара,
То й не оглядайсь!
Буркут, 12.08.1901
'Усі говорять: “він навіки згинув!.."
* * *
Усі говорять: “він навіки згинув!”
А серце каже: “ні, він не покинув!”
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут, в глибині, і б’ється враз зі мною:
“Я тут, я завжди тут, я все з тобою!”
Так, завжди, чи в піснях забути хочу муку,
Чи хто мені стискає дружньо руку,
Чи любая розмова з ким ведеться,
Чи поцілунок на устах озветься,
Струна бринить лагідною луною:
“Я тут, я завжди тут, я все з тобою!”
Чи я спущусь в безодні мрій таємні,
Де постаті леліють ясні й темні,
Незнані й знані, і наводять чари,
І душу опановують примари,
А голос твій бринить, співа з журбою:
“Я тут, я завжди тут, я все з тобою!”
Чи сон мені склепить помалу вії,
Покриє очі, втомлені від мрії,
Та крізь важкі, ворожії сновиддя
Я чую голос любого привиддя,
Бринить тужливо з дивною журбою:
“Я тут, я завжди тут, я все з тобою!”
І кожний раз, як стане він бриніти,
Тремтять в моєму серці тії квіти,
Що ти не міг їх за життя зірвати,
Що ти не хтів їх у труну сховати,
Тремтять і промовляють враз зо мною:
“Тебе нема, але я все з тобою!”
Kimpolung, 7/VI 1901
"Хочеш знати, чи справді було..."
* * *
Хочеш знати, чи справді було
Те, що так колись пишно цвіло,
Що на серце наводило чари,
Світ вбирало в злотисті примари,
Те, що сяло, мов чистий кришталь,
А безжалісне й гостре, як сталь.
Приторкнутись ти хочеш близенько,
Придивитись до нього пильненько,
Скинуть з нього покраси й квітки,
Одрізнити основу й нитки,-
Адже часом найкраща тканина
Під сподом просто груба ряднина.
Залиши! Се робота сумна,
Не доводить до правди вона.
Глянь, смереки зеленії коси
Повбирались у ряснії роси.
Не питай, чи то справді роса,
Самоцвітна, всесвітня краса,
Чи то, може, те сонце здурило,
В млітки дощ холодний змінило,
Або, може, то хитрий вітрець
З марних крапель сплітає вінець,
Або, може, то винна смерека,
Що показує росу здалека…
Буркут, 10.08.1901
"Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила..."
* * *
Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила.
Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей.
А тепер я в тебе остатню надію вложила.
Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари
в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,
вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари,
не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.
Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
Се ж я зрікаюсь не мрій, я зрікаюсь життя.
Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
і тепер вже немає мені вороття.
Тільки — життя за життя! Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
той не вмре, не здобувши нового добра.
Мріє, колись ти літала орлом надо мною, —
дай мені крила свої, хочу їх мати сама,
хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
а як прийдеться згинуть за теє — дарма!
8/VIII 1905
"Зорі, очі весняної ночі!.."
* * *
Зорі, очі весняної ночі!
Зорі, темряви погляди ясні!
То лагідні, як очі дівочі,
То палкії, мов світла прекрасні.
Одна зірка палає, мов пломінь,
Білі хмари круг неї, мов гори,
Не до нас носила вона промінь,
Вона дивиться в інші простори…
Інша зіронька личко ховає
В покривало прозореє срібне,
Соромливо на діл поглядає,
Сипле блідеє проміння дрібне.
Ти, прекрасна вечірняя зоре!
Урочисто й лагідно ти сяєш,
Ти на людське не дивишся горе,
Тільки щастя й кохання ти знаєш.
Як горить і мигтить інша зірка!
Сріблом міниться іскра чудесна…
Он зоря покотилась, — то гірка
Покотилась сльозина небесна.
Так, сльозина то впала. То плаче
Небо зорями-слізьми над нами.
Як тремтить теє світло! Неначе
Промовля до нас небо вогнями.
Горда, ясна, огнистая мова!
Ллється промінням річ та велична!
Та ми прагнем лиш людського слова.
І німа для нас книга одвічна…
***
ЛЕГЕНДА
Було колись в одній країні:
Сумний поет в сумній хатині
Рядами думи шикував;
Вони й "рівнялись", мов піхота,
аж тут співця взяла охота -
і він їм крила подавав.
Крилами думоньки тріпочуть,
Порядку слухати не хочуть,
Розбили всі шеренги вмить!
І врозсип те крилате військо
На життьовеє бойовисько
З тісної хати в світ летить.
Одна полинула високо,
Друга полинула глибоко,
А третя вже гніздечко в'є:
Та - мов орлиця, славу кличе,
А друга чайкою кигиче,
Або зозулею кує.
Буйна шукає сходу сонця,
Лагідна в'ється край віконця,
Мов ластівка все припада,
Закохана - співа дівчині,
Мов соловейко на калині
Сльозами - співами рида...
Тим часом люди працьовиті
Розкинули майстерні сіті,
Сильця поставили, пастки,
По кущиках позасідали,
Принадоньки понакладали
Та й ну ловить думки-пташки.
Так люди, думок наловивши,
По кліточках розсадовивши,
Їх заходились чепурить:
Всіх чорнооких побілили,
А білих трошки почорнили
І всіх дали позолотить.
А щоб котра не полетіла,
Приборкали усім їм крила -
Тепер буянню їх кінець!
Ніжки докупи пов'язавши,
У кошик гарно повкладавши,
Несуть співцеві на ралець.
Співець тоді вже не в хатині
І навіть вже не в домовині,
А в Вічній Славі пробував
(Се є така країна гарна,
Хоч дехто каже - легендарна),
То ж там поет гостей приймав.
Бо то ж якраз тієї днини
Були співцеві роковини -
Рождення й смерті заразом.
Віншують гості подарунки,
Виймають, розв'язавши клунки:
"Твоїм добром - тобі ж чолом!"
Пташки тоненько щось пищали
Та позолотою бряжчали...
Поет звернувся до гостей:
"Громадонько моя поштива,
Де ти набрала сього дива?"
Він не пізнав своїх дітей!
***
ЗОРЯ
В небі місяць зіходить смутний,
Поміж хмарами вид свій ховає,
Його промінь червоний, сумний
Поза хмарами світить-палає.
Мов пожежа на небі горить,
Землю ж темнії тіні вкривають,
Ледве промінь прорветься на мить,
Знову хмари, мов дим, застилають.
Крізь темноту самотньо зорить
Одинокая зірка ясная,
Її промінь так гордо горить,
Не страшна їй темнота нічная!
Гордий промінь в тієї зорі,
Та в нім туга палає огниста,
І сіяє та зірка в горі,
Мов велика сльоза промениста.
Чи над людьми та зірка сумна
Променистими слізьми ридає?
Чи того, що самотна вона
По безмірнім просторі блукає?..
***
